Найбільший храм в якому можуть розміститись найбільша кількість людей, найперша пам’ятка бароко, най…необхідніше слово для характеристики побаченого підібрати зможе кожен, коли переступить поріг сучасного Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові. Насправді, до цього храму можна відчувати різні емоції, проте, байдужим залишитись важко.
Історія цієї святині розпочинається у 1608 р., коли монахам єзуїтам було виділено ділянку вздовж західного муру міста для будівництва храму та монастиря. Ця територія вже була забудована, тому частину з цих будівель єзуїти використовували для потреб своєї колегії, а частину розібрали для будівництва храму. Завдяки збереженому в Центральному державному історичному архіві м. Львова плану забудов, ми знаємо які саме будинки знаходилися на місці храму до його появи. Зокрема, мова йде про будівлю старої міської школи (перша згадка про яку датується 1382 р.) та дві кам’яниці: настоятеля катедрального собору та Миколая Видавського. Залишки цих будівель збережені досі у підземеллі церкви. Саме будівництво розпочалося 31 липня 1610 р., коли було закладено та освячено наріжний камінь. Роботи фінансувала шляхта, яка підтримувала львівський осередок єзуїтів. Серед них варто виділити Єлизавету Сенявську, яка виділила найбільшу суму на будівництво і вважається фундаторкою храму. Автор первинного проекту – невідомий. Першим керівником «фабрики» був монах Себастьян Ламхіус. У 1614 р. було закладено фундаменти під південну сторону храму, а до кінця року стіни були вимурувані на висоту 3-х «ліктів»(59,6 см.). 1615-17 рр. – перерва у будівництві. Відновлено роботи у 1617 р., коли роботами керував муляр Войцех Рагоніус. Правда вже за рік «фабрика» знову була зупинена. Повноцінно роботи відновились з приїздом Джакомо Бріано, який у 1620 р. очолив процес будівництва. Він підготував кілька нових проектів, які спростовують поширений міф про те, що львівський храм не мав обов’язково копіювати стиль римської церкви Іль Джезу. Тим не менше, Д. Бріано не довго керував роботами. У 1624 р. будівництво знову призупинилось. Завершували роботи під керівництвом Валентина Депіціуса, який керував роботами з 1626 по 1635 рр. Офіційно, храм було відкрито 9 вересня 1630 р., коли до нього були внесені Святі Дари та головні святині – ікони Матері Божої Утішительки і св. Станіслава Костки. Незважаючи на це, будівництво тривало далі і завершилося аж у 1660-их рр. Тим же часом датуються й перші оздоби інтер’єру та будівництво першого органу, роботи над яким оплатила Ядвіга Гроховська. Серед подій, які відбувалися у XVII ст., слід згадати візит короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира, під час якого перед іконою Матері Божої Утішительки папським легатом П’єтро Відоні вперше додав до Лоретанської Літанії слова «Мати Божа, королева Польщі молися за нами». Після, фактично, ця ікона стала національною святинею поляків. Тому й не дивно, що в 1946 р., коли останні єзуїти покидали Львів, її взяли з собою до Вроцлава, де вона знаходиться й зараз. Згодом, перед цією іконою молились гетьман Станіслав-Ян Яблоновський, канцлер Єжи Оссолінський та ряд інших відомих осіб тогочасної Речі Посполитої. Окремо, слід згадати урочистості з нагоди проголошення королівського указу про надання колегії «гідності академії та титулу університету» у 1661 р. Саме з цієї дати і з навчального закладу цієї колегії веде свій «родовід» один з найстаріших університетів України – Львівський національний університет імені Івана Франка.
У XVIII ст. відбулись не менш важливі події. Зокрема, у 1702 р. під керівництвом о.Єжи Генгеля було збудовано вежу храму, яка мала у висоту 100 ліктів (бл. 60 м.). У 1734 р. трапилася велика пожежа, яка знищила дах церкви та внутрішню оздобу. Відбудова зайняла кілька років. З найбільш вагомих змін, які відбулися у цей час, слід згадати про добудову каплиці святого Бенедикта-мученика та декорацію фресками храму, яка відбувалася під керівництвом Франциска і Себастьяна Екштайнів. У 1773 р. орден єзуїтів був скасований. Храм було передано професорам теологічного факультету, а з 1787 р. він став філіальним до римсько-католицької катедри. За цей час, більшість оздоби вівтарів було описано австрійською адміністрацією та забрано з храму. Незважаючи на це, статус церкви не став нижчим. У ньому продовжували відбуватись вагомі події, серед яких подячні літургії з нагоди інавгурації чергової каденції Галицького сейму та Йосифінського університету. В такому філіальному статусі церква перебувала до 1836 р., коли її знову повернули відновленому ордену єзуїтів. Через 12 років монахи знову були змушені покинути Львів і церкву знову під опіку взяла Капітула. Однак, ненадовго. Згідно рескрипту Уряду від 5 липня 1853 р. Товариству Ісуса знову було повернуто храм святих апостолів Петра і Павла.
ХХ ст. розпочалось доволі важливою подією. Завдяки старанням львівського архієпископа Йозефа Більчевського, папа Пій Х видав декрет про коронацію ікони Матері Божої Утішительки. Обряд був здійснений 28 травня 1905 р. самим архієпископом. В урочистостях з цієї нагоди взяли участь близько 10 тис. осіб. Після завершення Першої світової війни було проведено ряд реставраційних робіт. Деякі з них тривали протягом 1920-30-их рр., зокрема мова йде про фрески. Роботами керував львівський художник Єжи Яніш. Були заплановані й інші роботи та цим планам завадив початок Другої світової війни.
В 1939 р. під час бомбардувань Львова, один з снарядів протаранив дах храму. Однак, набагато більшою була шкода від пожежі, яка перекинулась від будинку Головного державного фінансового управління, який постраждав найбільше. У вогні згорів дах костелу, який повноцінно відновили лише в 1959 р. під час реставрації, якою керував Ігор Старосольський. Протягом Другої світової війни незважаючи на пошкодження, у храмі ще служились меси, які відправляли єзуїти. Духовне життя храму де-факто перервалось 4 червня 1946 р., коли під тиском радянської влади, останні монахи залишили свою обитель. Крім особистих речей та церковного начиння, з собою до Польщі члени Товариства Ісуса забрали дві ікони Богородиці (Утішительки та Страждальної), св. Станіслава Костки та мощі св. Бенедикта. Сам храм було закрито. Спершу тут був склад паперу, а з 1960-их рр. – книгосховище бібліотеки ім. Василя Стефаника. Сумарно, в храмі до 2011 р. знаходилось близько 2,5 млн. книг різного часу видання, мови та характеру.
Питання відновлення храму було актуалізовано тільки в 2008 р. Згодом, храм було офіційно передано Українській Греко-Католицькій Церкві. Опіку над храмом взяли на себе священики місії «Центр військового капеланства», яким вдалось знайти вирішення проблеми перевезення книг з храму до нових місць. Саме туди протягом жовтня-листопада (а насправді довше), було перевезено всі книги. Остаточно, для вірян двері святині відкрились 6 грудня того ж року, коли був проведений обряд посвячення храму. Дата була обрана не випадково, адже саме того дня Збройні Сили України святкували своє 20-ліття. З цього дня і до сьогодні, церква діє в якості Гарнізонного храму, священники якого є військовими капеланами.
З дня свого відкриття, у церкві проводять роботи по відновленню пошкоджених елементів інтер’єру та фасаду. У грудні 2017 р. було презентовано завершений перший етап реставрації стінописів вівтарної частини. З весни 2018 р. і до грудня 2021 р. тривав другий етап реставрації стінописів склепіння храму. Паралельно з цим, досліджуються й підземні простори. У 2014 р. було відкрито музей-підземелля, який на сьогодні є найбільшим підземним музеєм Львова, що продовжує розвиватись. Також у планах є і реставрація дзвіниці храму та багато інших цікавих екскурсійних і не тільки програм. Можливо, саме тому, що Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла завжди змінюється на краще, йому й вдалось отримати статус одного з найулюбленіших місць львів’ян та гостей міста.
Архівні 3D панорами та фотографії інтер’єру гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ, коли ще там зберігалися книги, жовтень 2010 р.