Шпиталь на вул. Личаківській до сьогодні є одним з місць, яке не змінювало свого призначення від початків існування. Сьогодні, він служить українським військовим, які проходять лікування та реабілітацію від поранень, отриманих у російсько-українській війні на Сході України. Про минуле цього місця Ви зможете дізнатись у цьому невеликому історичному нарисі.

 

Документальних відомостей про заснування костелу св. Лаврентія, на сьогоднішній день немає. Історіографічна традиція описує легенду про існування ікони св. Лаврентія, яку місцевий житель Личакова поставив у старому дубі. За деякий час, цей образ став об’єктом культу для місцевих жебраків та інших людей, які шукали заступництва святого від хворіб та моровиці. Побоюючись переростання такого «паломництва» в «охристиянізоване язичництво» у 1536 р. магістрат розпорядився дуб спиляти, а на його місці поставити невелику дерев’яну каплицю під посвятою св. Лаврентія та Степана, яка належала до юрисдикції кафедрального кліру. На початку XVII ст. (1616 р.) зусиллями цехів поворозників та гончарів було змуровано нову будівлю. Того ж року, міський райця Еразм Сикстус пожертвував на каплицю 300 зол., а також Лернатовичівську кам’яницю. Тогочаснім священиком каплиці був о. Войцех Дамбровський. На утримання отців при храмі кошти виділив архієпископ Ян Замойський, який записав 30 флоринів річних.

Зображення храму з шпиталем і фундатором на ерекційному дипломі архієпископа.

Виходячи з наступних подій, припускаємо що цей храм не мав вагомого значення, позаяк саме його було віддано для потреб нового згромадження. Ними виявились отці боніфратри. Цей монаший орден був заснований 1537 р. у Гранаді (Іспанія) святим Іваном Божим. Зважаючи на його особисту біографію, боніфратри постановили опікуватись над хворими та бідними. До Речі Посполитої це згромадження потрапило тільки на поч. XVII ст., однак доволі швидко розповсюдилось по країні. До Львова перші монахи прибули 1659 р. у зв’язку з фундацією їх монастиря майбутнім королем Яном Собєським. Питання заснування ним нового монастиря було піднято ще Богданом Янушем, який присвятив окрему працю цьому об’єкту. Дослідник припустив, що боніфратри самі звернулись до Собєського з проханням посприяти фундації обителі через пріора Радецького. Мабуть, факт особистого знайомства зіграв свою роль при підписанні «ерекційного» диплому 19 серпня 1659 р. про заснування обителі нового ордену. Що цікаво, ця фундація збіглася в часі з днем народженням самого фундатора (17 серпня), який таким чином, на думку того ж таки Б. Януша, міг відсвяткувати своє 30-ліття. Аналіз цього документу був здійснений вищевказаним Вітольдом Зємбіцьким. 19 вересня факи заснування обителі був підтверджений міською та державною владою у Низькому замку, а вже 26 вересня того ж року підтвердження фундації нового ордену та передачу йому храму св. Лаврентія видав архієпископ Ян Тарновський. Першими монахами нового згромадження були о. Мельхіор Майоровські (пол. Melchjor Majorowski) та о. Гжегож Поліцькі (пол. Grzegosz Policki). Очевидно, що каплиця, яка стояла тут до цього, не підходила для цілей та потреб монахів, тому вже самим фундатором було здійснено ряд щедрих фінансових пожертв на перебудову. 1662 р. Собєський виділив суму в 30 тис. для ордену. Загалом, за деякими оцінками, загальна сума капіталовкладень може становити близько 100 тис. зол. Зокрема, фундатором було надано на утримання монахів 1 тис. зл. з прибутків маєтку Блудів на Волині, 2100 зл. для утримання служителів, які протягом року виділялись трьома траншами по 700 зл. на свято Трьох Королів (Богоявлення), Зелені свята та Успіння Богородиці. Також, їм було надано право на вируб лісів у с. Гряди львівського староства та деякі земельні ділянки у с. Дубляни під Львовом. Крім цього, після коронування їх патрона, постановою сейму 1685 р. (опублікована Францішеком Волянським у «Додатках») вони були звільнені від юрисдикції гродського, земського та міського судів. Для забезпечення сталого економічного стану монашого господарства, їм було надано право на варіння пива, горілки та меду на території кляштору. Також нам відомо про існування гостинного двору та ряду іншої нерухомості на передмісті. 1667 р. Собєський записав ще 1 тис. зл. на будівництво орденського закладу в якості інтенції за одужання своєї дружини. 1671 р. король Михайло Корибут-Вишневецький дозволив монахам, в разі небезпеки, шукати захисту в межах міста. А вже наступного 1672 р., один з братчиків ордену Анджей Стечкевич подарував згромадженню Стерниківську кам’яницю при вул. Краківській. Практично одразу вона була звільнена від військових постоїв та інших міських тягарів.

Диплом архієпископа Яна Замойського

Процес будівництва, не зважаючи на серйозні фінансові вливання розтягнувся на майже 30 р. В першу чергу тривало «оформлення» території, яка належала б монастирю. 1682 р. все той же Ян Собєський викупив для монастиря в міста дві парцелі поруч вул. Глинянської (тепер – вул. Личаківська). 1683 р. Пйотр та Агнєшка Чехоновські (Ciechonowschy) подарували ще дві парцелі, які прилягали до боніфратерської власності. Для активізації процесу будівництва, зважаючи на скарги керівника «фабрики» о. Казимира Гумневича про неякісну цеглу з міських цегелень, Собєський дозволив розташувати на території власне виробництво. З огляду на тривалість побудови та розміщення монастиря на передмісті, що робило його вразливим для нападів (зокрема татар), король залучив до процесу свого інженера, яким був Кароль Бенуа. Як результат, комплекс оо. Боніфратрів отримав потужні мури та характерні риси оборонного будівництва.

1695 р. можна вважати роком завершення будівництва. Того ж часу, до шпиталя був призначений придворний лікар Людвік Валеріан Альнпек. Загалом, при закладі боніфратрів мав бути лікар, аптекар, цирульник та прислуга шпиталю. Сам лікувальний заклад міг помістити 8 хворих. Стосовно вигляду комплексу. Найперше, мова йде про три частини: костел, шпиталь та монастир. Найдавніша частина (костел) по відношенню до сьогодення, займала ліву частину від фасаду і простягалась паралельно до сучасної вул. Личаківської (з пд.зх. на пд.сх.). Сучасний вхід до будівлі є входом до кляштору (монастиря) і шпиталя. Справа в тім, що для збільшення вмістимості закладу, келії монахів певний час знаходились у підвалах монастиря. Згодом, у 1690 р. до цієї будови було добудовано приміщення шпиталю, яке прилягало паралельно до самого монастиря. Як результат, будівля мала вигляд, подібний до букви «Т». З південно-східної частини була добудована вежа, яку розібрали в австрійський час. Над входом до кляштору було розміщено родовий герб Собєських «Яніна». Сам комплекс був зведений у стилі ренесансу. Крім самої будівлі, найбільш знаним аж до ХХ ст. була ще й алея з каштанів.

 

Шпиталь оо. боніфратрів.
Рисунок Ігоря Качора

XVIII ст. розпочалось пограбуванням шведами у 1704 р. Згідно хроніки Т. Йозефовича війська Карла XII забрали церковного інвентаря на 1160 талерів. Однак, найбільш вагомою зміною було рішення про ліквідацію костелу для збільшення кількості ліжок для хворих. Для духовних потреб була залишена лише каплиця в підвалах з сторони сучасної вул. Чехова. Прихід австрійської влади позначився рядом реформ. Декретом від 30 червня 1783 р. монахи-боніфратрії були перенесені до Collegium Nobilium Theresianum, а їх монастир був перетворений на військовий шпиталь. Остаточно орден був скасований указом надвірної канцелярії від 2 жовтня 1785 р.

1784 р. розпочалась нова сторінка в історії шпиталю. З того року і аж до сьогодення він став військовим шпиталем. Згідно постанов уряду, будівля була віддана під потреби медичної та санітарної служби. В австрійському війську між цими службами була одна вагома різниця: медики лікували, в той час як санітари були покликані надавати першу медичну допомогу та транспортувати до шпиталю. Для потреб санітарів у ХІХ ст. (1840 р.) було добудовано поруч двоповерховий склад для необхідних речей. Ще одна перебудова була проведена у 1890 р., коли комплекс став остаточно 3-поверховим. Після побудови Дому інвалідів на вул. Клепарівській, він став філіалом шпиталю на Личакові. До кінця Першої світової війни шпиталь мав назву 14 військового шпиталя у Львові. В ході війни від нього було відділено санітарну службу.

Розташування споруд шпиталю у ХІХ ст.

Події 1918-19 рр. вписали до історії будівлі ще й українську сторінку. В ході українсько-польської війни за Львів шпиталь певний час перебував у руках УГА, а згодом у ньому лікували поранених полонених українських офіцерів. На жаль, не всі змогли покинути його самостійно. Так, зокрема 10 березня 1919 р. українська громада Львова проводжала в останню путь двох старшин – Романа Вінявського та Івана Демчину, які були поховані на Личакові.

Згідно реформ новоутвореної Польської держави у 1919 р. шпиталь отримав нову нумерацію. З того часу і до кінця Другої світової війни він називався 6-м Окружним Гарнізонним шпиталем. У воєнний та міжвоєнний час слід згадати три важливих події:

  • Застосування інтровізора в медичних цілях Хаїмом Шхарагом та Хюго Штейнхаузом (прообрази томографії);
  • Народження у шпиталі Влади Маєвської – популярної виконавиці (нар. 1914) пісень та лікування Генрика Збєжховського – поета та барда, автора популярної пісні «Балада про Францішку»;
  • Пожежу 1933 р., в результаті якої постало питання про реконструкцію корпусу шпиталя. Як результат вже у 1938 р. було збільшено кількість ліжок з 500 до 700.
Прокладання трамвайної колі на Личакові. 1894 р.

Початок Другої світової війни знову активізував життя шпиталю, який став одним з головних місць прийняття поранених. Зокрема, завдяки своєму статусу, він мав практично всі необхідні відділення, починаючи від стоматології та ларингології до рентгену та хірургії. В жовтні 1939 р. шпиталь перейшов до власності Червоної армії, згодом Вермахту. З 1944 р. до будівлі повернувся радянський військовий шпиталь, який пробув там аж до проголошення незалежності України.

Станом на сьогодні, на території колишнього шпиталю оо. боніфратрів розташований Військово-медичний клінічний центр Західного регіону, де проходять лікування воїни, які отримали порання в ході війни на Сході України.