Львівські єзуїти славились своєю бібліотекою, з якою не міг зрівнятись ніхто у місті. Про цей заклад та книги, які там знаходились читайте в статті к.і.н., завідувача відділу Культурно-просвітницької роботи Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка Назарія Лоштина
З часу свого виникнення члени Товариства Ісуса розпочали активну діяльність по усьому світу. Ченці-єзуїти прибули на терени польської держави у 1563 р. на запрошення вармінського єпископа, кардинала Станіслава Гозія. У 1564 р. дев’ятеро братів прибули до Лідзбарка (тепер Лідзбарк Вармінський), а згодом переїхали до Брунсберга (тепер Бранєво) й тут 8 січня 1565 р. відбулось урочисте відкриття першого навчального закладу єзуїтів у Польщі. Чисельність братії активно зростала і станом на 1648 р. у Речі Посполитій було вже 1390 єзуїтів (у 1584 р. – 302 ченці). На момент ліквідації ордену, у 1771–1773 рр. єзуїти мали 137 домів й займали друге місце після домініканців (166 осередків) у Речі Посполитій та перше місце по кількості братії (2362 члени проти 2359 бернардинців та 2092 домініканців).
Товариство Ісуса стало чи не першим чернечим об’єднанням Католицької Церкви, яке повністю присвятило себе освітній діяльності. Нерозривно з освітніми закладами єзуїтів були пов’язані бібліотеки. Фактично із прибуттям перших єзуїтів до польської держави виникають і перші книгозбірні. Однією з обов’язкових умов прийняття фундації на заснування дому єзуїтів було забезпечення осередку товариства необхідними книгами. Фундатор не завжди міг забезпечити закладення бібліотеки, проте міг записати окреме надання на бібліотеку.
Формування бібліотеки залежало від трьох осіб – місцевого керівника осередку, префекта студій та префекта бібліотеки. Безпосереднім керівником книгозбірні був префект бібліотеки. У XVI ст. префектом бібліотеки зазвичай був магістр чи клірик, що навчався в нижчих класах школи. В 20-30-х рр. XVII ст. усі колегії у Речі Посполитій мали префектів бібліотеки з числа кліриків, головно – магістрів або студентів філософії чи теології. На початку XVIII ст. почали призначати на посаду префекта бібліотеки священників. Зазвичай каденція префекта тривала рік, деколи два. Коли ж префектами були священики, то каденція тривала декілька років, при чому одна особа могла керувати бібліотеками у декількох осередках.
До роботи префекта бібліотеки входили такі обов’язки: догляд за тим, щоб у бібліотеці не зберігалось видань, що були внесені до “Індексу заборонених книг”, і до них не було доступу; закривати сховище бібліотеки й стерегти ключі, позичаючи їх лише тим, хто мав спеціальний дозвіл від компетентних керівників; укладати книги в бібліотеці у предметному порядку (за галузями знань); запис автора та назви книги на корінці для легшого пошуку книг у бібліотеці; укладання каталогів; не видавати книг тим, хто не має спеціального дозволу від настоятеля, а також наглядати, щоб ніхто не брав книг з бібліотеки без дозволу самого бібліотекаря, хоча й міг мати дозвіл настоятеля; доглядати книжкову колекцію та приміщення бібліотеки, прибирати двічі на тиждень, протирати оправи раз у тиждень та слідкувати, щоби до приміщення не потрапила волога; мав закуповувати необхідні книги, якщо їх бракувало, повідомивши про це керівника дому, а також мав його повідомляти у випадку, якщо у збірці наявні непотрібні книги і їх варто замінити на нові й корисніші; окрім загальної бібліотеки, мав виокремити підручні бібліотеку для потреб мешканців дому; збирати та підшивати тексти театральних драм, діалогів, філософських та теологічних диспутів; наглядати, щоб позичені чужим особам книги за межі монастиря повертали у відповідний час і занотовувати це у спеціальній книзі.
Поповнювались бібліотеки єзуїтів трьома шляхами: дарунки, закупівля та отримання “обов’язкових екземплярів”.
Формування бібліотеки львівських єзуїтів традиційно пов’язують із отриманням статусу колегії та початком першого навчального року у школі при колегіумі. Очевидно, що книги були у ченців-єзуїтів по прибутті до Львова ще у кінці XVI ст., проте йдеться про інституційне утвердження бібліотеки як невід’ємної частини колегіуму. Серед найвідоміших дарувальників книг до єзуїтської бібліотеки варто згадати львівських архієпископів Яна Димітра Соліковського, Станіслава Гроховського, Яна Анджея Прухніцького. Дарували книги й представники міщанства і шляхти, зокрема представники родини Сенявських. Ельжбета Сенявська у 1613 р. записала на бібліотеку 500 золотих, а Анна Кроснер у 1624 р. – 1000. У 1639 р. Себастіан Павловський записав на подальший розвиток бібліотеки 4000 золотих, що мали йти на щорічну закупівлю книг.
Можемо впевнено стверджувати, що на початку XVIII ст. книгозбірня єзуїтів була найбільшою у Львові. У 1703 р. за фінансового надання Яна Яблоновського для бібліотеки виготовили нові різьблені шафи. Відомо, що у 1704 р. над рефектарієм (трапезна) було завершено зведення приміщення для бібліотеки. Проте того ж року бібліотека була пограбована у часі захоплення Львова шведськими військами Карла ХІІ. Книгозбірня була відновлена і станом на 1734 р. нараховувала близько 12000 томів. Проте велика пожежа у місті 11серпня 1734 р. знищила цю книжкову збірку, а також 5 пакунків з книгами, які перед тим подарувала Марія з Замойських Дідушицька (близько 3000 книг).
Варто зазначити, що XVIII ст. було дещо невдалим для єзуїтських бібліотек у Речі Посполитій. Внаслідок пожеж у 1719 р. згоріла книгозбірня у Кракові при монастирі св. Петра ( 9 тис. томів), в 1718 р. у Полоцьку, у 1732 р у Ковні, у 1743 р. в Овручі.
Однак і цього разу бібліотеку було відновлено стараннями ченців та доброчинців. 8000 золотих на закупівлю нових книг та відбудову бібліотеки записав Станіслав Мілевський. У 1753 р. створено нове приміщення для бібліотеки колегіуму, прикрашене розписами й ліпниною, підлога була покрита паркетом. Даний випадок – прекрасне підтвердження тези про те, що саме бібліотека у XVIII ст. стає найрепрезентативнішим приміщенням колегіуму. Відомо, що наступного, 1754 р., дах над бібліотечним приміщенням покрили мідною бляхою.
У контексті подій XVIII ст. цікаво зазначити, що львівські єзуїти брали участь у створенні першої публічної бібліотеки Речі Посполитої у Варшаві, що формувалась з ініціативи єпископа Юзефа Анджея Залуського. Львівські єзуїти передавали до Варшави книги з місцевих друкарень та власні дублети, а взамін отримали можливість поповнити свою колекцію дублетними книгами з бібліотеки єпископа.
Оповідаючи про бібліотеку неможливо не згадати про друкарню, адже це був один із найпоширеніших способів поповнення книгозбірні. На теренах Речі Посполитої єзуїти мали друкарні у Вільнюсі, Каліші, Познані, Бранєві, Львові, Любліні, Сандомирі, Варшаві, Пінську, Перемишлі і Несвіжі. Львівська друкарня Товариства Ісуса функціонувала у 1642-1773 рр. З 1744 р. у ній друкувались підручники для всіх єзуїтських навчальних закладів Малопольської провінції ордену (29 домів). У 1642-1773 рр. загалом видано 616 найменувань книг.
Безперечно варто згадати й про рукописи, що зберігались у бібліотеці. Ratio Studiorum так окреслює обов’язки ректора колегіуму стосовно бібліотеки: правило 16 “Нехай він подбає, щоб було дотримано тих правил для бібліотекаря, які вимагають списувати у книзі усе, з чим наші прилюдно виступають та що пишуть – чи то в колегії, чи поза нею, а саме: діалоги, промови, вірші й таке інше; а добирати [твори] треба доручити префектові чи комусь іншому, хто досвідчений у цих речах”. Фактично префект бібліотеки слідкував за тим, щоб створені учнями та викладачами тексти, виголошені публічно, не були втрачені.
Ще одним запитанням залишається кількість бібліотек при львівському єзуїтському колегіумі. Безперечно, ключовою була велика спільна бібліотека – Bibliotheca communis. Загалом дослідники виділяють близько 26 спеціалізованих бібліотек у єзуїтських осередках (наприклад новіціату та магістра новіціїв, ректора дому, шляхетського конвікту, музичної бурси, астрономічної обсерваторії, аптеки, інфірмерії, їдальні).
Ще одна важлива проблема – це імена бібліотекарів. На основі документів можемо встановити імені багатьох львівських єзуїтських бібліотекарів. До найвідоміших варто зарахувати Єжи Ґенґеля, відомого полеміста, що був префектом бібліотеки у 1689-1690 рр., та Тому Перковича, відомого проповідника, що керував книгозбірнею у 1703-1704 рр. Останнім префектом бібліотеки у 1772-1773 рр. був Себастіан Сєраковський.
Ще одне питання, що залишається відкрити – зберігання у бібліотеці заборонених видань. Єзуїти були єдиним чернечим орденом, що мав право зберігати таки книги. Професори могли їх читати для підготовки до полемічної діяльності. Позаяк невідомий інвентарний опис бібліотеки, не можемо чітко сказати, чи була у львівській єзуїтській бібліотеці тематична група заборонених книг. Якщо врахувати факт наявності такої групи у інших єзуїтських бібліотеках, зокрема у Перемишлі, то цілком імовірно, що подібна збірка була у Львові.
Ліквідація Товариства Ісуса у 1773 р. на 11 років припинила функціонування бібліотеки. На той момент у ній було близько 10000 книг й вона надалі була найбільшою та найкраще укомплектованою бібліотекою Львова. Наприклад, у домініканців та бернардинців було близько 4000 книг, близько 3800 у кармелітів.
Із відновленням Львівського університету у 1784 р. єзуїтська книгозбірня стала основою для бібліотеки вже світського державного університету і продовжує “жити” до нашого часу як Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка. Не зважаючи на трагічні епізоди ХІХ-ХХ ст. (пожежа 1848 р. та вивезення книг у часи нацистської окупації), на даний момент в університетській бібліотеці надалі зберігаються книги львівських єзуїтів.